Юля Майборода: «Дякуючи «А-фактору» я подолала страх!»

7 років поспіль кам’янчани обирають кращого співака району. Співоча шоу-програма «А-фактор» вже стала справжнім пісенним святом Кам’янщини. Щороку на сцені талановиті земляки влаштовують неймовірне змагання за звання «Кращий вокаліст Кам’янщини». У 2020 році цей титул дістався Юлі Майбороді. Чим займається переможниця, кого вважала найбільшим конкурентом, хто став справжнім наставником та чого насправді очікувала від «А-фактору»? Відповіді на ці та інші питання шукатимемо прямо зараз!

Юлю, привіт! Минув цілий тиждень з дня твоєї перемоги у районному співочому шоу. Які відчуття?

Вітаю! Так, аж не віриться, що вже не треба готуватися, хвилюватися про виступ, думати над образами…. Якщо чесно, то після оголошення результатів тривалий час я не могла оговтатись від усіх отриманих емоцій, а були вони різними… Таке відчуття, ніби це все сталося не зі мною.

Чи були в тебе конкуренти на проєкті?

У мене загалом немає такої риси як конкурентність. Я не можу сказати, що бачила в учасниках конкурентів , адже ми всі знаходились в однакових умовах, всі мають талант і, головне, бажання. От наша 5-ка ніби своєрідний гурт, і в мене не було на меті «потопити» чи порадіти невдачі  кожному з солістів нашого  гурту, навпаки, кожному з них бажала перемоги, бо вони того варті.

Юлю, ти кілька років була глядачкою в залі. Що тебе спонукало до участі?

Ти знаєш, кожного року я сиділа в залі і, зізнаюсь чесно, уявляла себе на місці учасників. Мені хотілося також пережити всі ті емоції, цікаво було почути думку суддів, подивитись на реакцію оточуючих... Але я не подавала заявку на участь, бо переді мною постійно стояв якийсь страх. Цього року я вирішила, що треба кидати виклик самій собі. У цьому мене підтримала мама., Вона сказала, що не треба боятись робити те, що любиш. Потрібно дивитись своїм страхам в очі і перемагати їх.

Остаточну крапку в моїх сумнівах поставили колеги, підбадьоривши мене і пообіцявши, що обов'язково прийдуть мене підтримати. А для мене це ознака того, що люди вірять в мене.

Отак я і наважилася подати заявку. Серце так скаженно  калатало, ще трішки і вискочило б з грудей ..

Це так класно, коли є підтримка рідних, друзів, колег… Мені здається, що саме тоді ми готові цілі гори перевертати. Як гадаєш, упоралася з усіма поставленими задачами? Не підвела рідних і колег?

Думаю, що справилася з усім, що хотіла показати. Єдине, що трохи не вдалося – втримати хвилювання. Уже після перегляду відео я в цьому переконалася, бо побачила усі недоліки своїх виступів... Але з іншого боку – це корисно. Подивившись на себе збоку, тепер я точно бачу в яку сторону треба рухатися, щоб удосконалитися, з чого починати зміни, що виправляти в першу чергу. Своєрідний поштовх. Тому завдань з'явилось ще більше.

Але загалом, я дуже щаслива, що спробувала. І я дуже вірю, що нікого із моїх уболівальників не розчарувала.

Окрім артиста й організаторів ніхто не знає, що було задумано насправді. Тому, глядач споживає й оцінює те, що бачить. Якщо ти потрапила до фіналу і, навіть, виграла, то очевидно, що містян ти підкорила. А взагалі, як давно ти співаєш?

Скільки себе пам'ятаю - скільки й співаю. Одразу скажу, що вокалу я не вчилася на тому рівні, на якому хотілося б, але вчитись ніколи не пізно, було б бажання.

Любов до музики і співу ще з дитячого садочку привила мені прекрасна жінка - Коваль Інна Олегівна (на фото нижче). Під її керівництвом я виступала на всіх шкільних концертах.

На жаль, ходити до музичної школи у мене не було змоги. Тому свої концерти я влаштовувала в основному для своєї сім'ї, а вони були моїми вірними слухачами, фанатами і критиками одночасно.

Це круто, коли педагоги бачать в нас те, чого інші не помічають. Дякуючи їм і я став тим, ким є сьогодні. Що  ж було після навчання в школі?

По закінченню школи я вступила до Олександрійського педагогічного коледжу імені В.О. Сухомлинського, в стінах якого продовжила виступати. Іноді доводилось співати й поза його межами, але то все на радість.

Після закінчення коледжу я все ж таки вирішила зробити спробу вступити до Київського національного університету культури і мистецтв, щоб хоч трохи навчитися цьому ремеслу. Музична освіта - відсутня, знань - нуль, практики -  небагато…  І тут мене підтримала моя музична мама - Інна Олегівна. Вона допомагала мені готуватись до вступу і щиро раділа, коли я все-таки вступила.

Обставини склалися так, що після кількох місяців навчання я змушена була забрати документи з університету, проте "Юного орла" українського шоу-бізнесу побачити і почути встигла.

Після цих подій бажання співати мене не покидало. Паралельно із вступом до  Києва, я подала документи до Уманського педагогічного університету імені П. Тичини. Цього року здобуваю освітній рівень - "Бакалавр".

Нині я працюю в Кам’янці, а мої концерти слухають не тільки рідні, а й колеги.

Я от сиджу і думаю: як же круто, коли нам, організаторам, вдається віднайти таких здібних самородків. А коли вони з перших хвилин уміють причарувати глядачів, то, я вважаю, що це справжній талант! У такі хвилини ти розумієш, що робиш такі заходи не дарма!

Дякую за такі приємні слова!

Я так розумію, що спів для тебе – хоббі. Ти отримуєш неймовірне щастя. А от стати професійною співачкою і заробляти на життя лише співом не хочеш?

Ахах, цікаве питання... Я,  мабуть, як і всі дівчатка, коли вдома нікого не було, брала мамині речі (обов'язково чомусь мали бути каблучки), гребінець  пульт від телевізора, що заміняв мікрофон, і крутилася перед дзеркалом, уявляючи себе відомою зіркою.

Але то все дитячі мрії... Ніколи не спрямовувала свої думки на "хочу бути професійною співачкою". Я знала, що для цього треба багато працювати над собою, своїми здібностями, мати не просто хороший голос і попадати в ноти...

До того ж, ця професія позбавляє можливості, шансу жити нормальним, сімейний життям. Адже це постійні гастролі і відсутність уваги до всіх і всього. А в мене в пріоритеті - міцна, дружна сім'я, мої рідні і близькі. Тому - ні, про цю професію не мрію..

Спів - то для душі. Це те, чим я не можу насититись, своєрідний наркотик для мене. Найбільше щастя, радість і задоволення я відчуваю в той момент, коли людям подобаються мої виступи,  коли вони говорять, що хочуть чути мене й надалі… То найбільша нагорода.

Що для тебе найважливіше при виборі пісень?

Люблю в піснях душевність і сенс. Для мене зміст пісні, його посил, значно важливіший популярності твору чи його хітовості.

Усі твої пісні на конкурсі були про кохання. Судді часто критикують учасників за такий вибір, бо не всі здатні передати це почуття, якщо не пережили особисто. Що було у твоєму випадку: пережите чи чудова акторська гра?

Відповім чесно: не всі пісні я переживала особисто, може то й на краще… Адже, не хотілося б мені, як моїй героїні Лелі, "закохатись не в того, кого треба". Тому акторська гра допомагала. А взагалі, хочу сказати, що я ніколи й уявлення не мала, що на скільки складно виявиться обрати пісню, яка б підходила по темі, і подобалася особисто, і була приємною до душі, і таку, яку можна було б прожити на сцені…. Це дуже важко, більше місяця була в пошуках.

Три місяці підготовки, вибору пісень, репетицій, нервів… Це вже позаду. Що тепер?

Тепер я відчуваю себе неймовірно щасливою людиною!

Дуже рада, що взяла участь в цьому конкурсі, пережила такі прекрасні моменти і відчула незабутні емоції. Страх почав відходити на задній план з кожним новим виступом. Цьому я дуже рада, адже саме для цього я йшла на проект - подолати страх. Мети досягла, задоволення отримала! Дуже вдячна вам, організаторам, що створили таке яскраве дійство, де таланти можуть пробувати, боротися із собою та вдосконалюватися!

Тепер матиму змогу попрацювати над собою, починати рухатись в правильному напрямку . Бо не потрібно зупинятись на досягнутому. Надалі, є думка долучитися до колективу громадської організації «Молодіжне об’єднання Нове покоління Кам’янщини» та допомогти повірити у себе іншим учасникам. Тож, життя триває!

Дуже вдячний за розмову! Із задоволенням візьмемо до команди! Будемо вірити, що це стане ще одним яскравим етапом у твоєму житті! Бажаю подальших успіхів і чекатимемо на нові виступи!